Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

захрясає в мозку і м’язам ніяк не передається – либонь, ту саму муку приниження переживають паралітики… В чотири роки тато купив мені двоколісного велосипеда. Очевидно, в нього тоді був вихідний, і він вирішив цілком покласти його на олтар батьківського обов’язку – до вечора я таки якось навчилася одночасно крутити педалі й правувати кермом, але з цілого того дня – одного з найстрашніших у моєму житті – пригадую лиш німий жах тіла, заціпенілого в безнадійному чеканні кінця наруги: на атракціон збіглася дітвора з усенького кварталу і впродовж кількох годин, оточивши велосипедика, галасливо асистувала моєму батькові, навзаводи викрикуючи свої поради й коментарі. Мабуть, йому подобалося бути в центрі такої всенародної уваги – мене ж, безпорадну й розчавлену тим колективним натиском, мов кошеня, викинуте на рев стадіону, спаралізувало, як при короткому замиканні: роз’єдналися дротики між першою й другою сигнальною системою, між здатністю розуміти й здатністю свідомо відтворювати рухи, і ціле пообіддя батько, не помічаючи, чесно катав по двору жертву каталепсії – перелякане, непорушно зібгане в сідлі тільце. Можливо, якби я зуміла тоді розплакатись, моє життя склалось би інакше. Або якби мої батьки розлучилися ще перед тим: в ролі святочно-недільній, що не вимагала педагогічного хисту (чи то пак, розуміння іншої людини), мій батько був досконалий, мов винахідливий коханець, і наші вилазки удвох, від восьмилітнього віку почавши, до зоопарку, до театрів і музеїв, з неодмінним ритуальним кафе-морозивом на прощання, найдужче скидалися на любовні побачення – зокрема й за напередодньою атмосферою солодкого передчуття. Мабуть, психологічно ми були тоді вже ровесниками, і ця гра рівно захоплювала нас обох: гратися мій батько, царство йому небесне, вмів куди ліпше, аніж жити. Зрештою, як і більшість мужчин.

От і цей мені каже з ноткою ледве вчутної зверхности:

– Расслабьтесь, вы же не на работе! Это должно доставлять удовольствие…

Гм, але ж ти на роботі, чоловіче, – чи вмисне собі таку роботу підшукав: щоб і гратися, і плату за це отримувати? Це саме «удовольствіє» він, між іншим, ладен виявляти повсякчас – коли забирає в мене для демонстрації ракетку («ракету», еге ж, – може, подумки він взагалі до неї на «ви» звертається? – штука й справді коштовна, майже три тисячі крон – трохи не весь гонорар за лекцію! – я в неї вгепала у фірмовому «Reebok’івському» магазині в центрі Стокгольма: думала зробити подарунок Олегові, бо чулася перед ним винуватою, вже не згадаю за що, в останній рік це трапляється дедалі частіше, а що Олег – вичитавши мені попутно за «Reebok», бо чому ж не порадилася, бо в Швеції є, виявляється, й ліпші, елітніші фірми, – відрядив мене натомість із моїм-таки подарунком на це ідіотське навчання, то вина моя від того тільки зросла, і постає питання, чи не цього мій найдорожчий і домагався?) – «Сма’рітє сюда!» (о Господи, ну й зворотики, вже не кажучи про фонетику, про оте «сма’рітє»! – але ж, на відміну від нього, я у відповідь не морщусь, ані жилочкою на обличчі не тіпнусь, чисто тобі індіянський вождь!) – для наочности рухи він робить нарочито сповільнені, мов при зйомці рапідом, і я не можу позбутись відчуття, наче він трохи переді мною хизується – врешті-решт мужик із нього породистий, і збоку це, згодна, виглядає дуже гарно, замилуєшся, – ніби ракетка продовження його руки, що, своєю чергою, перетікає в траєкторію польоту м’яча: тут навіть якийсь натяк на безмежність, на проекцію себе у всесвіт – із свого роду лімітом функції, як у математиці (ліміт – це асфальт при смеші, або ще стінка, в котру з глухим, схожим на короткий стогін постуком вдаряється м’яч – а якби не вона, так би й летів і летів у нескінченність…), – тільки в ці хвилини, водячи за ним очима, я й розслабляюсь: нічого не скажеш, гарно, і з тою білявою хвойдочкою, що так визивно крутить задком на сусідньому корті, вони б склали пречудову пару, хоч фільмуй (він, до того ж, брюнет!), але для себе я рішуче не бачу тут місця – у мене ніколи так не вийде, цих рухів я не повторю нізащо у світі, навіть під дулом пістолета. Всяка ситуація, де треба прилюдно здобувати які-небудь фізичні навички, автоматично скидає мене на тридцять років назад, на той самий велосипедик – я глухну, сліпну й просто стаю правцем, чекаючи, коли все скінчиться й мене відпустять на волю. В школі найтяжчим моїм кошмаром були уроки фізкультури, від яких, попри всі ревно докладені зусилля (я навіть удала була раз непритомність! – зумівши хоч і переконливо, проте зовсім м’якенько впасти не забившись), домогтися звільнення так і не вдалося (в старших класах мене, гадаю, взагалі мали б запідозрити в неспинній кровотечі – як ту євангельську безщасницю, котру зцілив Ісус…). Плавати, слава Богу, я навчилась сама – на безлюдді, безліч разів ризикуючи втопитися як оселедець. Танцювати до пуття так і не навчилась, і, скажімо, вальсувати зі мною – то для партнера, припускаю, десь так само, як би по лаврських схилах із Бабою-Уродіною, тільки без меча, – але в танці, нівроку, завжди присутній сексуальний елемент, і це мене рятує: секс – по суті, єдина сфера, де я можу цілком компенсувати свій вимушений пластичний кретинізм. До такої міри, що досі про той кретинізм так ніхто й не здогадався.

І мій інструктор, бідака, теж нічого не підозрює. Мою неприродну штивність він наївно витлумачує собі тим, що я перепрацьовуюсь за своїм комп’ютером – «ну да, у вас же работа сідячая» (це вимовляється з ноткою мимовільної пошани), – і щиросердо дораджує мені, добряк, якісь там масажі, поки я, мовляв, не допрацювалася до зміщення дисків, а я йому обіцяю, що обов’язково цим займуся, от хай-но тільки скінчу замовлену статтю для «Atlantіc Monthly», – і на тім ми й розходимося: до наступного разу, а наступного разу повторюється те саме. Не розтлумачиш же йому, що розслабити мене можна, хіба що як слід влупивши по голові: чверть літра коньяку, наприклад, – і я потраплю станцювати, хоч би й на подіумі, незгірше од якої зірки бразілійського карнавалу, бувало вже таке, – тіло тоді робиться пластиліновим, улягаючи єдино ритмові музики, просто розчиняється в ньому до стану вільного ширяння, але то все рухи природжені, як і в сексі, а от навчитися з бодуна нових, хай навіть і нескладних, по-моєму, ніхто ще не потрапив, нема таких методик… Якби йому вдалося, він міг би захистити на мені дисертацію. Запатентувати це діло. А що,